Свято-Михайлівський храм м. Рожище. 1920 р. Настоятель – протоієрей Петро Іваничко
Впорядкований мурований Свято-Михайлівський храм міста Рожище має свою довгу історію. За історичними відомостями сама місцевість Рожище відома з часів сивої давнини, про неї в Церковній літописі згадується ще в 1322 році у фундуневій записі князя Луцького і Володимирського Любарта Гедиміновича, де подані подаровані ним землі соборній церкві Іоанна Богослова в Луцькому замку на села Рожище, Теремно, Бущу, Мезоч – далі вказуються границі цих земель: от Пеечанки Бродку, от границы Серников, дорогою з не чистого до Любецького мосту, на болоте речьки Лютицы, по половине з Любчом грань, куди речька идет, лесы, урочищи до Колодезыков, пусчей, болоты голыми до Каменя леса Лютицею под здании остров наш Росохи в ставище бобровое, к Соколю, далече по половине дороги Чорторыское, через пущу нашу и ловисча, под черный лесок наш, Брадницею берег леса, под белую гору. Стырем, за монастир Дубищский, а от монастиря речкою Чорницею до мосту на дорозе з Дубысч до Сквоза, где се Чолнца з Ретовкою сходит, а Ретовкою до Чымовки, а потом пустивши Чымовку в право, а в лево Ретовкою поступаючи недалеко села нашого Своза, аж ту Прудницу идучи увесь лес Ретовкою п, з Ретовкою к Рожысчом, на запад сонце./Подається за «Волинські Єпархіальні Відомості №24 21 августа 1895 года/
За народними переказами Рожище отримало свою назву від слова «роща». А великий знавець і дослідник волинських топонімів В.Ф.Покальчук вважав, що коренем назви є слово «рожь» – жито, отож Рожище – це «житнище», місце, де завжди вирощують хліб. Родючі грунти навколо Рожищ давали своїм трудівникам високу урожаї, і в наш час вони залишаються тим житнищем. Рожище не раз зазнавало спустошень під час нападків татар на Волинь, але, зважаючи на вигідне розташування, завжди відбудовувалося. У 1567 році король Сигізмунд Август надав йому права містечка.
Чи існувала в ті давні часи окрема церква в Рожищах – ніяких відомостей немає. Можливо, православне населення користувалося духовними послугами Дубищенського монастиря, про який згадується у цитованому вище документі. Або як переказували старі люди-«У нас на кладовищах були часові, там наші предки молилися…»
Про будову церкви в Рожищах згадано в Волинських Єпархіальних Відомостях №1-2 за 1895 рік в повідомленні про візитацію церков Волинської Єпархії Архієпископом Модестом 9 травня 1894 року: «По дорозі в Рожище /маршрут з Жидичина через село Кульчин/…Владику зустрічало 10 священиків в повному облаченні з хрестом і святою водою. Владика оглянув храм, преподав Архипастирьське благословення усім присутнім, як все це буває в такий момент.» Хронікар цієї події записав про храм так: «Церковь здесь деревяная, построенная во второрй половине восемнадцатого столетия униатским еписком Сильвестром Рудницьким во имя Архистратига Михаила. В нинешнем/девятнадцатому/столетии – /1890-1893/ наново отремонтирована и построена новая деревянная колокольня. С наружи имеет величиственный вид, а внутри весьма благолепна. Иконостас, пятиярусный, весь раззолоченный. Владика, усмотрев чистоту опрятность и благолепие в церкви, высказал благодарность…»…
На жаль, цим величественным видом Рожищенського храму богобоязким парафіянам не довелося довго насолоджуватися. У 1914 році розпочалася Перша Світова війна, немало парафіян виїхали як «біженці», а храм був повністю знищенний воєнними діями 1914-1917рр.- спаленний ворожою артилерією.
З припиненням воєнних дій «біженці» повернулися в рідні оселі, заставши в мурованій каплиці на кладовищі примітивно обладнану «польову» церковцю, в якій молилися вояки-фронтовики. За ініціативою свідоміших парафіян було розпочато збір коштів на будову нового храму, на місці зруйнованого. Освячення наріжного каменю відбулося на початку 1922-1924рр. /при настоятелю храму о. Павлові Лукомському/. До початку Другої Світової війни стіни храму були виведені під дах, і через час военної окупації, завдяки усердним старанням парафіян, зокрема Церковного старости Наумчика Пилипа Дем’яновича, до дня храмового свята 21 листопада 1943 року будову храму було завершенно і відслуженно перше святкове Богослужіння. Бої за Рожище взимку 1944 року зробили значні пошкодження храму, але після відходу ворожих сил все заново відновленно і Богослужіння в храмі продовжуються по цей час.
Настоятелями храму, починаючи з часу скасування унії, в різні періоди були окремі священнослужителі, про яких точних відомостей немає, а вже в кінці дев’ятнадцятого століття відомі такі імена, як свящ. К.Гвоздиковський, його зять свящ. Гризентович Флор, згадуваний вище свящ. Павло Лукомський, а з 1933 року очолював парафію протоієрей В.Шаурель. З першого квітня 1951року настоятелем був протоієрей С.Говдій до першого травня 1990 року; з цього дня настоятелем храму становиться священик Петро Іваничко, хором керує диякон Володимир Лукашук.
За весь час існування храму безперервно і до тепер є церковний хор. Старостами були Гриневич А., Панасюк С., Маковський В., Шрай А., Гаврук П., Демчук Й.
Крім парафіяльного храму до парафії Рожище належали церкви у селі Топільне і в селі Вишеньки. Церква в селі Топільне була самостійною, у селі Вишеньки неперіодично відправлялися Богослужіння і треби. Перша була знищена за часів так званого періоду «застою», другу спалили польські повстанці 1943 року.
Садиба священика Рожищенської церкви знаходилася у селі Топільне, де частково були церковні наділи, проте була знищена війною.
На даному етапі існування настоятелем Свято-Михайлівського храму є благочинний Рожищенського району протоієрей Петро Іваничко. Його стараннями та стараннями прихожан у 2004 році був оновленний розпис храму, у 2008 році позолочені куполи. У 2009 році, митрополитом Луцьким і Волинський Ніфонтом, було освяченно новий престол на заміну старого, який з плином років зіпсувався. При храмі є два хори: церковний і професійний, функціонує недільна школа.
Свято-Петро-Павлівський храм с. Вишеньки 1995р. Настоятель – священик Павло Лебедич
Свято-Преображенський храм. с. Вічині 1920р. Настоятель – Микола Омельчук
Свято-Різдво-Богородичний храм с. Ворончин 1925р. Настоятель – священик Анатолій Дем’янчук
Храм апостола Луки с. Доросині 1887р. Настоятель – священик Євгеній Срібний
Храм святого Володимира Великого смт. Дубище 2008р. Настоятель – протоієрей Михайло Бодак
Храм Казанської ікони Божої Матері с. Духче 2009р. Настоятель – протоієрей Георгій Хижун
Храм Св. Великомученика Георгія Переможця с. Залісці 2013р. Настоятель – священик Микола Жученя
Свято-Петро-Павлівський храм с. Іванівка 1629р. Настоятель – протоієрей Петро Сковорода
Церква святих апостолів Петра і Павла в с.Іванівка Рожищенського району з часу свого відкриття ідо сьогодні бачила на своєму віку і польсько-литовських феодалів, інімецьких завойовників у першу і другу світові війни. Та завжди в недільні й святкові дні ранкову тишу тривожили церковні дзвони. Тут слухали слово Боже, брали перше причастя, хрестили дітей, вінчалися, звідси несли в останню дорогу. Цей храм буде стояти в центрі села ще багато років і залишатися свідком нашої давньої і майбутньої історії.
Храм побудовано у вигляді корабля. Церква, як і корабель, веде нас по морю життя до тихої пристані в Царстві небесному. Стрімко піднімається увись передня стіна, увінчана сріблястим куполом і хрестом. За ним другий купол, нижчий. Під першим куполом у 1879 році зроблена дерев’яна дзвіниця.
Мелодія церковних дзвонів наповнює повітря такою силою, яка проникає в душу кожної людини, очищає її від скверни, гніву, злоби, наповнює благословенням і смиренністю. Над входом у церкву намальовано ікону Петра і Павла, ім’ям яких названо храм.
А починалася історія Іванівської святині, як і самого села з легенди, які передаються в селі від покоління до покоління. Розповідають, що заснував його дружинник київського князя Іван Зимник. Князь знав, що Батий стоїть піл стінами Києва і послав свого посла, що був родом з наших країв, до польського і угорського королів просити допомоги. Сусідні королі відмовили у помочі, а без неї як повертатися до князя? От і вирішує Іван залишитись у рідних краях, збудувати тут місто. Місце вибрав гарне – на лівому березі річки Стохід, серед лісів, боліт.
Невеличке містечко Янівка, віддалене від найближчої залізниці на 12 верст, належало в цей час польським феодалам Єловичам-Малинським. Католики за походженням, Малинські намагалися привернути жителів до своєї віри. З цією метою, а також з метою дати прихисток мандрівним ченцям жебруючого ордену бернардинів (в Європі вони відомі під назвою францесканів-обсерваторів). Микола Малинськнй у 1629 році побудував жіночий монастир і костел св. Петра й Павла. За переказами, на цьому місці була маленька православна церква Успіня Богородиці. Дерев’яна, побудована без єдиного гвіздочка, мабуть ще Іваном Зимником. Тепер тут виріс чудовий храм з товстими, кам’яними стінами, склепінням у вигляді арок, вікнами, що у верхній частині також нагадували арки. Костел і монастир і створювали єдиний архітектурний ансамбль, побудований, очевидно, у романському стилі.
За задумом цей храм мав прилучити жителів містечка до католицизму. Чи був хто у той час, що прийняв цю віру, ми не знаємо, але тепер католиків на території приходу не має.
Від поміщицького замку до монастиря був прокладений підземний хід, щоб на випадок небезпеки можна було де заховатися. Цей хід існував ще до 30-х років XXстоліття, а тепер обвалився.. Є підземні приміщення під храмом, але після того, як стелили нову підлогу, доступу до них немає (ляда опинилася під підлогою). Старожили пам’ятають, що маленькими вони легко проникали у підземелля, бачили там якісь кістки. Очевидно, під церквою були поховання, але нажаль, жодних писемних відомостей про це немає.
Монастир бернардинів був кам’яний, двоповерховий, складався з 36 келій. Руїни його збереглися до нашого часу. Вражають внутрішні склепінчасті зводи, арки, колони з фігурним ліпленням. Другий поверх цього замку мав сполучення із церквою. Збереглася замурована арка, де були двері. Монахи слухали тут церковну відправу. Це місце зараз називається хорами. Діяв монастир біліше двох століть, а в 1832 році був закритий і переданий у володіння православного духовенства.. До початку XXстоліття ця будівля, за винятком церкви, була зруйнована. Залишки її зберігаються і тепер.
Існує кілька легенд про виникнення Іванівського замку. Одна переповідає, що жили тут колись люди-велетні. Під час одного з боїв полягло багато воїнів. І ось ці велетні зробили поховання: вони насипали такий курган, наносивши землі шапками.
Із другої легенди ми дізнаємося, що жив тут, в Іванівці, Іван Зимник. І ось цей Іван Зимник, видно, заможний чоловік, на свято Зеленець одружився з дівчиною Марією. Він заклав замок над Стоходом і влаштував великі ярмарки на Зеленець, кожного року відзначаючи роковини свого шлюбу (це підтверджено архівними документами). Замок був обкопаний глибоким ровом, наповненим водою. У замок можна було пройти через підвісний міст. Було ще одне сполучення з селом – це підземний хід, вимуруваний склепінчастий прохід.
Приміщення костелу збереглося добре. В 1883 році переобладнано під православну церкву. Завдяки зусиллям і пожертвам настоятелів та прихожан вдалося зберегти споруду без суттєвих змін і перебудов. Тільки наприкінці XIXстоліття були виконані роботи, що дали змогу надати споруді вигляду православного храму. У 1879 році були зведені дерев’яні куполи над церквою із дзвіницею (вона збудована над церквою), що мають форму восьмигранника з вінчаючою маківкою – восьмерик на четверику. В 1887 році церкву покрили жерстю, в 1891 році в храмі був встановлений іконостас, місце для хорів, а також виконаний внутрішній розпис.
У роки першої світової війни по річці Стохід проходила лінія фронту. Бойова частина австрійських військ у 1915 році розташувалися в Іванівці, а російські війська зайняли позиції на правому березі Стоходу. Австрійський кулеметник, шукаючи вигідне місце для обстрілу, облюбував дзвіницю церкви. Звідси йому було добре видно противника, і снайпер безупину поливав смертоносним вогнем російських солдатів. Багато їх загинуло від ворожих куль. Російські командири не мали права наказати стріляти в православну святиню без дозволу Московського патріарха. Згодом дозвіл було отримано, і гармата вдарила в ціль. Перший купол церкви було знищено. Після війни підрядчик Домбровський Леонід Костянтинович виготовив макет (зберігається в школі), а згодом і сам купол. При допомозі місцевих жителів він був встановлений на церкву.
Над масивними дверима, що ведуть на дзвіницю розташована ікона “Неспиваема чаша”.
Прикрашає храм позолочений чотирьох’ярусний іконостас. У ньому троє дверей, які ведуть у вівтар. Середні називаються Царськими вратами. На царських вратах Ікони Благовіщення Пресвятої Богородиці і чотирьох євангелістів. З правої сторони Царських врат Ікона Спасителя, за нею – вірноапостольних Петра і Павла; зліва – Ікона Божої Матері, яку опускають під час літургії для поклоніння і прикладання.
Найголовніша частина храму – вівтар. Він символізує Царство Небесне.
На стінах образи святих. Вони є не лише оздобою церкви. Ікони закликають нас до побожного, дійсно християнського життя.
Імена майстрів, що виконували розпис, на жаль, ніде не записані, або записи не збереглися. Судячи з того, який має вигляд церква сьогодні, можна сказати, що розпис вели професіонали. Найстарішій іконі святого Василія Великого, за оцінкою спеціалістів обласного краєзнавчого музею, понад 100 років. Вона знаходиться справа на стіні. Святого зображено на повний зріст у святковій митрі та ризі. Він вийшов благословляти людей, тримаючи у правій руці трикірій, у лівій двокірій. По боках стоять іподиякони. Один має в руках жезл владики, а другий – кадило.
Інші ікони дещо пізнішого часу. В 1895 році біля південної і північної стін влаштовано дві кіоти.
Посеред храму вгорі висить панікадило – великий підсвічник зі свічами. Панікадило засвічується в урочисті моменти богослужіння.
Вгорі у височині блакитно, як у небі. Серед золотих зірок – ангели.
З проголошенням незалежності України і початком демократичних перетворень, коли зняті всі гоніння на церкви, монастирі, віруючих, приход зменшився, бо відкрилися нові церкви. Тепер до Іванівського приходу належать села ЛІтогоща. Корсині, Берегове. Церква відноситься до Московського патріархату.
31981 року настоятелем в храмі є священик Петро Сковорода, який користується авторитетом хорошого господаря, ревного хранителя церковного майна, є прикладом християнської моралі.
Відроджується церква, відроджується у людей віра, відроджується наша Україна. Духовність, національна свідомість, гідність, совість, честь, справжня культура – все це переливається у душу і проростає в ній людяність, високим благородством.
Храм Всіх святих с. Іванчиці 1940р. Настоятель – протоієрей Степан Іваничко
Свято-Покровський храм с. Квітневе 1994р. Настоятель – протоієрей Василій Антонюк
Свято-Воскресенський храм с. Кияж 2014р. Настоятель – Євгеній Срібний
Свято-Вознесенький храм с. Кобче 2000р. Настоятель – протоієрей Віталій Виннічук
Свято-Вознесенський храм с. Копачівка 2002р. Настоятель – священик Михайло Лесик
Свято-Миколаївський храм с. Кременець 1992р. Настоятель – протоієрей Василій Дендак
Свято-Покровський храм с. Крижівка 1995р. Настоятель – протоієрей Олег Шинкарук
Храм Свт. Івана Милостивого с. Любче 1996р. Настоятель – протоієрей Сергій Савієвський
Свято-Покровський храм с. Мильськ 2007р. Настоятель – протоієрей Олександр Гринюк
Свято-Успенський храм с. Навіз 1993р. настоятель – протоієрей Анатолій Остапчук
Храм Свт. Івана Златоуста с. Немир 2001р. Настоятель – священик Павло Сковорода
Храм Казанської ікони Божої Матері с. Озденіж 1885р. Настоятель – протоієрей Степан Іваничко
ОЗДЕНІЖ І ЙОГО КРАСЕНЬ-ХРАМ
Ось історія цього краю… Горбиста, дещо гайова місцевість, де протікає річечка Серна, зманила наших пращурів у свої обійми давним-давно. Письмова згадка датується роком 1452.
Назва Озденіж – як пам’ять про страшну січ. “Ось де ніж!” – наголошували люди з покоління в покоління.
Дерев’яна церква збудована у цьому селі у 1806 році (з допомогою Флоріана Чарнецького), з такою ж дзвіницею на честь Преображення Господнього. Ще раніше у селі була церква Різдва Пресвятої Богородиці. Опис за 1880 рік у “Клірових відомостях” твердить, що при дерев’яній церкві знаходиться велика кам’яна церква, фундамент під яку залито у 1792році Пилипом Олізаром. Стіни храму були заввишки 2 метри і товщина їх була теж 2 метри. Церква у селі має форму круга. Довгий час споруда стояла незакінченою, обростала деревами. Аж до часу служіння священика Адама Нарушевича, який зумів із парафіянами добудувати цей великий своєрідний храм.
У стіні південного фасаду ротонди знаходиться ніша, на якій бачимо зображення фігур чоловіка і жінки. Напис говорить, що в цьому місті похоронені протоієрей Адам і його дружина. Подібні храми вознеслися у Петербурзі, губернських містах. Цей витвір зодчества став дивним і водночас сподобався на Волинській землі. Величну циліндричну споруду (діаметр 22м) видно здалеку, за кілометри. Над мурованим склепінням звелася низька масивна баня із циліндричним підбанником, з якого височить маківка цибулястої форми і простягнутий до неба хрест. Зі сходу прилягає до ротонди вівтар прямокутної форми.
З протилежного боку – вхід і притвор. Добре освітлений інтер’єр церкви, адже у товстих стінах циліндричної нави є два яруси вікон, що композиційно об’єднані. Окрасою є двоярусний іконостас, що має неабияку художню цінність. Його оригінальне оздоблення свідчить, що це твір XVII ст.
Освячення на честь Казанської ікони Божої Матері відбулося у 1885 році. У цій церкві також мають малий вітпуст на 10 п’ятницю після Пасхи. Ще за часівунії Пилип Олізар взяв у храмі ікону Божої Матері і помістив у заснованій нимкаплиці. Та на вимогу збунтованих селян вимушений був повернути її на попереднє місце. 1890 року ця ікона була хресним ходом перенесена до Луцькадля поклоніння імператору Олександру III, якому була подарована копія. Оригінал знаходився у цьому ж селі. Біля неї було багато різних чудес, оздоровлень…
Ось кілька фрагментів кінця XIX століття із каталогу: прозрів житель села Уляники; від водянки вилікувався відставний капітан ізКовельщини; одужала дівчина із села Усичі, яку до цього корчило від конвульсій; священикова дочка позбулася дифтерії. Усе відбу-валося після того, як було відслужено акафіст перед іконою Божої Матері. Тривожного 1914 року ікону зі слідами татарських стріл забрали до Москви, замінивши подібною. Відтоді чудотворна силаі.залишила храм.
Церква села Озденіж – це унікальна споруда, які рідко трапляються на Волині. За легендою, цей храм за вказівкою російської імператриці мав бути побудований в однойменному російському містечку, та помилились будівельники і возвели споруду на Волині, в українському ОЗДЄНІЖІ.. І вже сюди із Санк-Петербурга везли волами іконостас.
Ще одне передання розповідає, що нібито три церкви – Озденіжська, Буківська, Іванчицівська – з’єднані підземними ходами (за розповідями старожилів, в останню війну танк провалився між селами Іванчиці та Озженіж), а ще один найбільший хід через сусідній Шепель веде до самого Луцького замку.
Казанської Божої Матері – пам’ятка архітектури державного значення.
Землі села досліджував О.Цинкаловський, який сказав, що саме тут проходила межа між лісостепом і поліссям. У селі була дерев’яна церква ( 1859рік) на місці старої, зруйнованої 1583 року. Вже тоді землями володів Іван Чаплина, який платив із Деніжа (тодішня назва села) за 24 дими, а через 5 років чомусь за 10 димів, 5 город, 1 копа. На грунтах сільської околиці згадувалися 2 кургани: “Могили Перелож-ці” (Пам’ятки. Київ. Археолог. Ком. ч. 4, ч. 2, с. 2, 76, 87,128,138).
В селі Озденіж 25 лютого 1831 року було відкрито філію товариства Луцької повітової Просвіти Щуринської гміни.
А під кінець XIX століття в 65 будинках проживало 408 людей. На зламі століть священику і псаломщику неподалік храму було побудовано притчові приміщення. Поруч сад, город. Церковної землі – 57д. 1400 кв. с. (4 д. 1220 кв. с. біля садиби, 38 д. 1000 кв. с. під поля, 14 д. 1580 кв. с. – сінокос).
Тоді село належало до Щуринської волості Луцького повіту. Звідси до повітового центру- всього 15 верст. А торговельні пункти були у Торчині. За переписом 1911 року в Озденіжі проживало 464 жителі. Була початкова школа, водяний млин. До великої земельної власності належало 102 десятини. Тут існувало кредитоване товариство, земська випозичальня сільськогосподарських машин і продаж селекційного насіння.
Спочатку двацятого століття сільську общину очолювали Сущук Дмитро,Макарчук Степан , Мельничук Григорій, а згодом – Левчук Мирон і Андросюк Степан.
Його мешканець Ляшук Антон Володимирович був нагороджений орденом Трудової Слави.
Село Озденіж входить до сільської ради с. Іванчиці. 1990 рік – населення було 210 чоловік із 120 дворів. 2006 рік – 186 чоловік у 82 дворах, але десь 30 з них – порожні.
Священики роки служіння
Каленик Григорович Мальчевський 1796-1813
Симеон Каленнікович Мальчевський 1813-1838
Іуліан Йосипович Нарушевич 1839-1869
Адам Іульянович Нарушевич 1869-1922
Іван Кузьминський 1923-1930
Євген Червинський 1931-1938
Ісидор Вакулович 1940- 1942
Сергій Васильович Петрощук 1942-1945
Дмитро Іларіонович Лілікович 1945-1951
Петро Петрович Гавура 1951-1961
Павло Володимирович Давидович 1962-1963
Василь Анатолійович Огородник 1963 – 1973
Єлисей Климентійович Долінський 1973-1990
Петро Петрович Нубійський 1990-1991
Степан Петрович Іваничко 1991 до тепер.
Псаломщики роки служіння
Феофіл Нарушевич 1862 -1888
Олександр Ясиєвич 1890-1891
Яков Лупукович 1891 – 1892
Симеон Чижевський 1893 – 1894
Іларіон Чижевський 1894-1904
Никандр Башук (диякон) 1904-1905
Степан Орлик 1909-1914
Олексій Дединський (диякон) 1914-1915
Роман Козак 1915-1916
Олексій Степанюк 1915-1916
Павло Лук’янчук 1917-1920
Іван Хом’як 1920-1921
Олександр Волосевич 1921 – 1926
Сергій Петрощук( диякон) 1926- 1932
Іван Мартинов 1938- 1942
Іван Галяний 1942 – 1946
Микола Черкавський 1946-
Степан Ярощук 1953- 1982
Олександр Ярощук 1982- до тепер
Довгий час старостою церкви с. Озденіж був Мельничук Павло (35 років). Пізніше – його син Іван. Допомагала й дружина Надія.
На даному етапі історії , храм потребує капітального ремонту, на який на жаль немає коштів і настоятелю з невеличкою кількістю прихожан ледь вистачає сил утримувати храм.
Свято-Миколаївський храм с. Переспа 2000р. Настоятель – протоієрей Михайло Хвесик
Храм Св. Великомучениці Параскеви с. Підгірне 1787р. Настоятель – протоієрей Олександр Дацюк
Храм св. архідиякона Стефана с. Пожарки 1788р. Настоятель – протоієрей Віталій Виннічук
Пожарки… Для одного – це веселковий спогад дитинства, для іншого – берег доброї надії, ще для когось – довга дорога додому, до храму. Але для всіх, хто тут народився і виріс, Пожарки маленька часточка Батьківщини, батьківська хата, що «вишнями цвіте», наймиліше місце на землі.
Давайте зазирнемо в минуле села – складне, суперечливе та водночас цікаве. На місці правічного лісу, на вирубаних та вигорілих ділянках будувалися перші поселення. Перша згадка про Пожарки датується 1591 роком. П’яту сотню літ пише свою історію, що складається переважно з доль людських. І можна сказати, що йшло село через терни до Бога, переборюючи важкі часи лихоліть, воєн, розрухи, відроджуючись і мужньо переживаючи втрати.
У всі віки пожарчуки були великими умільцями. Вони ткали полотно, плели чудові вироби з лози, майстрували вози, гарно вишивали і, звичайно ж вміли поратися біля землі. Вони завжди жили великою дружньою родиною, ділячи навпіл радість і печаль.
Особливо пишається село своїм храмом в честь Святого Апостола Первомученика і Архідиякона Стефана. Побудований за архівними джерелами, а зокрема праця Переверзєва «Справочная книга о приходах и монастырях Волынской епархии» вказує 1751 рік. Церква в плані має вигляд хреста витягнутого в напрямі схід-захід. Складається з притвору прямокутного, центральної частини та вівтаря, до якого добудована з південної сторони ризниця.
Центральний зруб храму завершується восьмигранним барабаном, над яким височить восьмигранний купол. Фасади церкви одноярусні, завершені простим карнизом. Прикрасою церкви є іконостас XVIIIстоліття.
На південний захід від храму знаходиться двоярусна квадратна в плані завершена чотирисхилим шатром дзвіниця, яка була побудована в кінці XIXстоліття.
На протязі багатьох останніх літ настоятелем церкви є священик Віталій Віннічук, який невтомно й мудро несе свій послуг на ниві Христовій. З 1996 року батюшка возносить молитви перед Престолом Божим і проповідує Слово Істини своїй пастві. Є при храмі і недільна школа.
Багато наполегливості, зусиль і праці покладено ним та парафіянами на ремонт і благоустрій церкви й церковного будинку, а у 2007-2008 роках було розписано храм святими іконами, які стали окрасою Божого дому.
Декілька місяців розписувався відомий Рожищенській окрузі і за її межами художником Василем Порфирійовичем Лук’янчуком храм. П’ятнадцять величних і гарних ікон було зображено на древніх стінах церкви, це «Благословення дітей Господом», «Прийдіть до Мене всі струджені…», «Царські мученики», «Мчч. Віра, Надія, Любов і матір їх Софія», «Св. князі Борис та Гліб», «Всі святії землі Волинської», «Вигнання Адамаі Єви з раю», «Пророк Мойсей зі Скрижалями», «Преподобний Серафим Саровський», «Преподобний Сергій Радоніжзький», «Покрова Божої Матері» та інші.
Великого горя зазнало село під час стихійного лиха у липні 2007 року. Багато покрівель будинків було зірвано шквальним вітром, не оминуло це і церкви. Могутні столітні дерева, які захищали від вітру храм, були вивернуті із землі з корінням. Багато металевих секцій огорожі та вхідна брама деревами були знищені вщент. Півтора місяці довелося розчищати та ремонтувати церкву.
Характерним є те, що в селі у якому нараховується 240 дворів, окрім православного храму діє молитовний будинок адвентистів сьомого дня. Близько 50 сімей святкує старозавітну суботу.
Дванадцять років тому до Свято-Стефанівської церкви були приписані такі села як Переспа, Забара, Мирославка, Трилісці і Оленівка. Наданий час залишилась Оленівка, в якій нараховується 80 хат.
Славиться село своїми людьми, зокрема ігуменею Херувимою і монахинею Серафимою. Ігуменя Херувима народилася 3 грудня 1918 року в селі Пожарки у побожній сім’ї. У 18 років разом із сестрою Серафимою пішла в Обичанський монастир на Житомирщині. Під час війни матушка Херувима була регентом у своєму рідному селі. У 1955 році в Кременецькому жіночому монастирі на Тернопільщині прийняла чернецтво, несла послух регента на клиросі, у швейній майстерні. В 1959 році після закриття Кременецького монастиря вона із сестрою Серафимою перейшла на Рівненщину у Корецьку жіночу обитель.
23 січня 1991 року по благословінню Церкви, серед запустіння під керівництвом матушки Херувими знову у Кременецькому монастирі перед Престолом Господнім засвітилася лампада віри та щирої молитви. 20 серпня 1991 року матушка Херувима була возведена Преосвященим єпископом Тернопільським і Кременецьким Сергієм в сан ігумені й поставлена настоятелькою Свято-Богоявленського жіночого монастиря. Померла матушка ігуменя 14 лютого 1996 року.
Свято-Різдво-Богородичний храм с. Раймісто 1991р. Настоятель – священик Павло Сковорода
Свято-Троїцький храм с. Рудка Козинська 1700р. Настоятель – протоієрей Петро Мазур
Свято-Троїцький храм с. Сокіл 1853р. Настоятель – священик Василій Дудар
Свято-Успенський храм с. Сокіл(с. Духче) 1530-1550рр. Настоятель – священик Василій Дудар
За всю історію містечка тут діяли аж чотири церкви, що свідчить про духовний рівень його жителів. Дві з них — Свято – Троїцька та Свято – Успенська, найдавніші та найбільші місцеві храми і в наші дні продовжують захоплювати парафіян своєю красою І величчю , довершеністю архітектурних форм.
Колишня монастирська кам’яна церква Успіння Божої Матері яка була збудована біля річки Стир в південній частині княжого містечка Сокуль, і сьогодні височіє у своїй величі і красі.
Саме ця святиня, без сумніву, була в давнину соборним храмом Сокульського Свято – Успенського чоловічого монастиря. Кожної неділі та кожного свята сюди приходили на Богослужіння православні князі роду Сокульських. Біля вівтаря, на погості спочивали останки найвидатніших фундаторів та благодійників обителі, а трохи далі, біля місця, де раніше стояв братський корпус з келіями для монахів, знаходилось монастирське кладовище. На березі річки Стир стояв монастирський водяний млин.
Нині про минулу славу обителі нагадує тільки колишній її Успенський храм. Документи свідчать про те, що цей величний кам’яний храм збудував у 1537 році місцевий князь Марко Сокульський і ця святиня зберегла з тих часів свій первісний вигляд. Київські фахівці — реставратори знайшли у вмурованій ніші фундашну грамоту, за допомогою якої було встановлено, що храм споруджувався протягом 1530 – 1550 років. Храм пережив багато сумних подій: напади татар, утиски уніатів, жорстокі атеїстичні гоніння, закриття та пограбування у 1978 році. Очевидно, спочатку, в перші століття свого існування сучасна Свято — Успенська церква мала ще й оборонне призначення. Про це свідчать її вузькі вікна, бійниці, товсті стіни.
У 1316 році храм перебудовувався, реставрувався . В той час при ньому було влаштовано школу та бібліотеку. На початку XXст. перед Першою світовою війною у Свято — Успенській церкві в Сокулі зберігалось багато давнього церковного начини та старовинних книг. Вони вціліли ще з часів князів Сокульських, які жертвували багато цінностей для місцевого монастиря. Навіть в документах XIX ст. ця церква згадується як “соборна”, це є підтвердженням того, що вона в давнину була монастирським собором, і що саме в цьому храмі місцеві іноки відправляли свої найбільш урочисті Богослужіння.
На превеликий жаль, Успенський собор Сокульського монастиря не витримав жорстокого тиску з боку уніатів, XVII— XVIIIст. Вже на початку XVIIIстоліття він числиться в Документах як уніатський парафіяльний храм. Очевидно, саме тоді, на початку XVIIIст., Сокульський православний м о настир припинив своє існування, а його Успенський собор став здобиччю уніатів, які завжди грабували і доводили до повного занепаду найдавніші волинські православні святині.
Але і не довго цей храм належав до унії. Вже у 1797 році Свято — Успенськаі, церква повернулася до православ’я.
Церква пережила дві світові війни і була остаточно розграбована і частково зруйнована за часів радянської влади місцевими атеїстами. З 1978 року вона використовувалась як склад місцевого колгоспу ім. Свердлова.
У 2001 році відбулося освячення відреставрованого пам’ятника архітектури XVIст. Свято – Успенського храму. Реставраційні роботи проходили протягом 1998-2001 років завдяки місцевій релігійній громаді, матеріальній підтримці облдержадміністрації обласної ради, народного депутата Катерини Ващук, районної організації НДП, уродженця села, а нині бізнесмена Володимира Сасовського. Освятив відреставровану святиню Митрополит Луцький і Волинський Ніфонт .
Церква ж споруджена на знак порятунку від хвороби, загибелі на полі бою і сьогодні на зовнішній стороні храму реставратори зняли кілька шарів штукатурки можна прочитати цифри 1704 та написи латинськими буквами «Kuropatva» (місто у Білорусі, де, за переказами, був великий бій) і ” Sanjuscko”, (Сангушко – прізвище відомого волинського роду).
У вівтарі на цегляній стіні у центрі та зліва збереглися залишки фресок. Стеля храму склепінчаста, у візантійському стилі, і так звана, ренесансна кладка.
Під час археологічних розкопок науковців чекала сенсація: відколупавши шматок стіни у вівтарі, реставратори побачили нішу, а в ній — напівзотлілу дерев’яну шкатулку. Вона розсипалась на порох просто на очах. Проте збереглися три воскові печатки, одна навіть дуже добре, і шматок срібного шнура (усе це тепер у музеї Києва ). Зображення воїна з мечем щитом та напис латинською імені Сигизмунда – Августа Великого не залишали сумнівів: це — знаменита „Погоня”, державна печатка „Великого Литовського князівства”. Нею скріплювалися важливі документи. Як відзначають науковці Волинського краєзнавчого музею, де вже є колекція печаток коронованих осіб, такий давній і добре збережений експонат — перший .
Відомо, що Свято-Успенська церква – одна з найдревніших бо вона якраз найкраще збереглася у найбільш первісному стані.
Свято-Різдво-Богородичний храм с. Топільне 1999р. Настоятель – протоієрей Віталій Катеринчук
Свято-Різдво-Богородичний храм с. Тристень 1997р. Настоятель – священик Сергій Бачинський
Свято-Михайлівський храм с. Щурин 1661р. Настоятель – протоієрей Григорій Панчук